Листопадове кохання

Артем стояв на пероні, загорнувшись у пальто, і ловив поглядом кожен рух перехожих. Поїзд мав прибути за п’ять хвилин, і його серце калатало, як вперше.
Він знав її ще з дитинства — Софія була його першою любов’ю, тією, що запалює серце раз і назавжди. Вони гуляли вечорами під зоряним небом, писали одне одному листи, які пахли кавою і дощем. Але доля вирішила розвести їх у різні боки — вона поїхала навчатися за кордон, а він залишився в місті, заповнюючи порожнечу роботою і книгами.
Вона писала йому рідко, та щоразу її слова були пронизані теплом. Але останній лист був іншим: "Я повертаюся. Якщо ти ще чекаєш на мене — приходь на вокзал у п’ятницю о п’ятій годині."
Він чекав.
І ось, серед гомону перону, він побачив її. Софія стояла на сходах вагону, така ж усміхнена, як тоді, коли вони прощалися. Вітер грався її темним волоссям, і на мить Артемові здалося, що нічого не змінилося.
Він зробив крок до неї, і вона кинулася йому назустріч. Без слів, без пояснень. Усі ці роки між ними залишалося щось більше, ніж просто спогади.
Це було кохання, яке очікувало свого листопада.<br>Марина Вітер