Вони замкнулись в коконах зі скла,
Де пульс від світу в'ється страхом в скронях.
Їм руки ріжуть биті дзеркала —
Відблиски затухають у долонях.
У них в кишенях — вивірений штиль,
Пігулки від невдач і від застуди,
Їх простір — простягається не з хвиль:
Це шторм, закутий у вуаль полуди.
Вони малюють начерки життів
Простим графітом, що змиває злива,
Щоб, не дай Боже, колір не скипів —
Не вибухнув, не висвітлив важливе.
Ми обтираєм збиті пальці ніг,
Врізаємось на швидкості у стіни,
Для них наш рух — це хаотичний біг,
А нам, без руху, це життя — руїни.
Ми б'ємо посуд, плутаєм ключі,
Купуємо квитки не в ті вагони,
Але живемо, поки уночі
Зриваємо надійності кордони.
Нехай їх спокій — це німий граніт,
Де жодної подряпини немає —
Ми краще розіб'ємося об лід,
Ніж будемо чекати, що розтане.
Знаходим хиби в леті до зірок.
Ідем вперед, крізь піт, дороги з пилу.
Лиш ті, що сплять, не роблять помилок,
А ми живем… і рух дає нам силу…
05 липня 2026 р.
