Билось серце — та й замовкло.
Заплакала мати.
Сина, рідного, малого,
В землю закопати.
Рвало душу. Текли сльози —
Не чисті, дівочі.
Сльози матері — мов грози,
Щоночі, щоночі.
Небо ріжуть, мов ножами,
Темряву лякають,
Гіркотою вже віками
Землю напувають.
На могилі квіти —
Щодень нові.
У землі, навіки діти —
Не чужі — свої.
Рідна кров ту землю поїть,
Кістками годує.
Мати виє вовчицею —
Що й себе не чує.
Відплачеш, рідна, віджуришся —
Може й біль поможе,
Стежка тая до могили,
Зарости не зможе.
Бо ходитимеш ти, ненько,
Доки стане сили,
До тієї виплаканої,
Сумної могили.
До батька, сина…
Може, і до мужа —
Ні жива ні мертва,
До світу байдужа
І як випаде хвилина —
Станеш край дороги…
Сльози витреш, посміхнешся,
Та й вже без тривоги.
Харків 28.04.2026 р.<br>Гигиняк Вячеслав
