Чорне сонце застрягло у горлі, як грудка вапна.
На колінах повзе по кімнаті гнучка тишина.
Твоя хата тепер — понівечений і пустий дот,
Руки стримують крик, затискаючи скошений рот.
Ти не плачеш сльозами, бо сльози занадто малі,
Ти стікаєш мазутом у тріщини горя й землі.
Батальйон відійшов в піднебесний примарний бліндаж,
А тобі залишився цей спалений, дикий пейзаж.
Він поріс не травою — залізом проріс крізь граніт,
Тобі в груди забито іржавий, осколковий гніт.
Ти колишеш порожню сорочку, як збите крило,
Проклинаєш усе, що надію колись принесло.
Мати виє, як вовк на нестерпний душевний мороз,
Там, де син пульсував, там тепер — металевий психоз.
Його берці стоять, ніби пара роззявлених трун —
Мати бачить і чує лиш стогін розірваних струн.
Боже, чим ти засиплеш цю вирву у неї в грудях?
Тут не виживе пам'ять, тут смерті граніт на плечах.
Гладить стіну вона, де лишився відлунок тепла.
Мати… котру війна за життя до кісток розп'яла.
10 липня 2026 р.
