Ми тоді не рахували днів,
Просто жили — як уміли, як хотіли.
Двори, будинки, теплий асфальт,
І здавалось — це все назавжди.
Телефон розряджений знов,
Але хтось все одно чекав під домом,
І не треба було сто слів —
Досить погляду, щоб зрозуміть.
Двітисячісьомий… і ми ще діти,
Світ великий, але такий відкритий.
Двітисячівосьмий… і серце вірить,
Що все попереду — і ніхто не зрадить.
Де ти тепер, той простий час?
Чому він більше не про нас?
Я б віддала усе на світі,
Щоб знов туди… хоч на мить зайти.
Двітисячідевятий Перші сльози і перший сміх,
Перший раз, коли “люблю” — і тихо,
Ми не знали, як буде далі,
І тому не боялись жити.
Двітисячі десятмй Друзі поруч — не через екран,
І розмови до самого ранку,
Двітисячідвадцять другий А тепер у кожного свій світ,
І чомусь стало трохи тихо.
Двітисячісьомий… ще без втрат,
Без “пробач”, що вже не повернуть назад.
Двітисячівосьмий… ще без стін,
Де ми були собою — без причин.
Де ти тепер, той простий час?
Чому він більше не про нас?
Я б віддала усе на світі,
Щоб знов туди …хоч на мить зайти
Іноді сниться той двір вночі,
І ми там — ніби ще живі,
Двітисячі сьомі восьмі роки
Там залишились справжні ми.
Там не було війни
