Жили ми всі в одній родині,
Країна в нас була одна.
Звалась держава Україною,
Щасливою вона була:
Що її діти незалежні,
Шанують пращурів своїх,
Та неньку-землю обробляють
І люблять, як дітей своїх.
Всі були люди шанобливі,
Всі дбали про любов і рід.
Всього себе у це вкладали
Та й до хорошого звикали,
Обжилися за стільки літ.
Вже краму набралось немало,
Вже було що свого втрачати.
Та гроші совість роз’їдали,
Собою більше підміняли
Любов, і віру, і країну.
І ось прийшла така година,
Що заридала Україна:
«Брати і сестри — захистіть!»
Сусід шматує моє тіло,
Палить ліси, міста стирає,
Поля залізом проростають.
І піднялася Україна.
Встає на захист батько з сином,
Розлука серце розриває…
…Та жінки сльози утирають.
Але не всі такі є діти,
Неначе рідні та свої,
А як прийшов час боронити —
То масні очі у кущі.
«Нащо ж втрачати те, що маю?
Воно життя занапастить».
Росли, жили в одному краї,
І стали різні ми за мить.
То не беріть гріха на душу,
Не треба кривдити свій рід.
Бо якщо карму ти порушиш —
Нащадкам відроблять сто літ.
І хай нам доля принесе,
Що у житті нам випадає,
Не зраджу я рідного краю.
Я — Українка, цим пишаюсь!
Я — Українцем залишаюсь!
10.07.2025
