Стихія скована в тюрмі скляній,
колись трощила і ковтала скелі:
мов муха, що застрягла в бурштині, —
цунамі спить у золотій купелі.
Скувала лагідна густа смола
вали скажені, що збивали піну.
На дно тягуча ласка затягла
і кожну клятву, і мою провину.
Сховались в кристалічний моноліт,
зацукрувалися гріхи й помилки.
Створили з хаосу медовий світ
напівпрозорі м’ячики-ікринки.
Солоні сльози від образ і злість
в бурштині запеклись палким букетом.
Нехай відпочиває шумний гість —
моє цунамі спить у банці з медом.
18 червня 2026 р.
