Між безкрайніми зірками зустрілися з тобою ми.
І, сповнена думками, дивилася в твої очі — німі.
Пролітали літні плавні хмари,
Немов несуть тую байку неземну.
Немов усі зорі завмирали,
Щоб потай почуть нашу історію смішну.
Неначе доля нас спіткала,
Щоб були щасливі ми.
І знову пролітає тая хмара,
І човен той на березі, як не крути.
Сидимо удвох біля води.
Плекається увічная левада,
Що поміж горою є.
Дивлюсь на тебе: тії карі очі,
І дума твоя — все то є твоє.
І ось серце завмирає:
Побачила я вуста твої.
І знову кліпаю — завмираю.
Що було потім — вже не знаю,
Хоча, напевно, щось приємне, хоч не пам’ятаю.
І ось вже місяць визирає,
Покотився за обрієм по гаю.
Соловей щебече за шипшиною,
І бачу твої очі карі твої.
Але серце так сильно вже не б’є.
Дивлюсь на тебе — і не пізнаю.
А ще пів року тому була я твоя,
Була готова до бою.
І був ти вирієм моїх бурхливих мрій,
А зараз навіть бачити мене не хочеш.
Хоча була я твоя, а зараз, як та бідная тополя , що схилилася біля води..
Якушко Вікторія
