Вокзал живе розлуками й серцями —
і на пероні знову метушня,
між станціями, селами й роками
мчить кожен поїзд — наче навмання.
Хтось обіймає, щоб не відпускати,
ховає в очі вогку пелену.
А хтось спішить — не хоче почекати,
шукаючи дорогу, не одну.
Залізо пахне димом і дощами,
лунає голос: «Сьома колія».
Ми розминулись, мабуть, берегами
в потоці доль людських — і ти, і я.
Короткий крок від «вчора» до «сьогодні».
А на пероні знову метушня.
І потяги зникають у безодні,
і рейки тягнуться у забуття…
09 травня 2026 р.
