Спинився час на кінчиках смичка.
Застигла ніч, прозора і висока.
Струна дощу — тонка і неважка —
Торкається задумливого ока.
Пливе туман, як лагідний мотив,
Між тіней сплять загублені лунання.
І день, що так нестримно віддзвенів,
Повільно гасне, тонучи в мовчанні.
Тут кожен звук — мов видих і спокій,
Мелодія без слів і без напруги.
Лиш тиша п’є цей зоряний напій,
Стираючи всі болі і потуги.
Згасає звук. Лишається тепло,
Що розлилось між нотами і снами.
Все, що боліло, — просто відцвіло,
Відлунням світлим стало поміж нами.
27 квітня 2026 р.
