Мій час не біг — він тихо проростав
Крізь кожен біль, крізь тріщини мовчання.
Розбив на скалки все — він так навчав:
Терпіти хвилі власного вагання.
Він не лікує швидко — він веде,
Як річка камінь гладить непомітно.
Те, що гуло колись, — вже не гуде,
Там, де була пітьма, — тепер вже світло.
Навчив мене: щоб бути — не тікай
І не тримай у серці зайві фрази.
Від ран отриманих відпочивай
І відпусти на волю всі образи.
Мій час не зник — підставив він плече,
Плече, яке тримає рівновагу.
Я вже не та, в якій вогонь пече,
Стихає шторм, я йду крізь противагу.
Мій час — не біль, не прірва, не межа,
А рівний крок, упевнений, неспішний.
Де вже не шторм, а лагідна душа,
Що вміє жити — стримано й неспішно.
27 квітня 2026 р.
