Місто, що стоїть

Відкривши очі, бачу я, як усе місто стоїть у тумані. Доволі темно, хоч уже майже обід. Десь там догоряють будинки, чорний дим теж тягнеться містом, шукаючи, де б розтанути, як кістки у землі. Монумент Незалежності наполовину схований у мряці, ніби символізуючи, що майбутнє неясне, але сила та незалежність стоять нерухомо. Солдати стоять, вбрані в незвичну форму: чорно-бордова тканина огортає їхні тіла. Бордовий — як кров, але й гідність та сила. А чорний — то таємниця та біль, що видніється в їхніх стомлених очах. Люди усі як брати, допомагають пораненим, яких бачать вперше в житті. Невеличкий світлий песик, який весь замурзаний у багнюці, дивиться на мене своїми водночас зляканими та вже звиклими очима. Він не вперше ховався від ударів, але здригався від кожного, як у перший раз. Так боляче та темно, але надія зависла у повітрі, мов сонечко, що починає пробиватись крізь туман та дим. І тут я відкриваю очі по-справжньому… На дворі йде дощ. Грім, що розбудив мене, немов кричить, що це все був лише сон. З’являється не страх, а гордість за це дуже красиве та сильне місто. Київ. А потім я бачу, що саме сьогодні день народження Києва —йому виповнилося 1544 роки. І раптом я замислилась: а що, як числа теж мають своє значення?..<br>Сіркізюк Тетяна