Привіт із темної безодні,
Де час застиг, немов цемент,
Який вже хтось напередодні
Залив у цей важкий момент.
Тут не ворушиться нічого –
Ні тінь пітьми, ні світло мрій
Застигло все – й нема нового,
На глибині німих подій.
Та в цьому дивнім моноліті,
Де кожен подих – наче гріх,
Знайдеться те, що в цьому світі
Міцніше каменів усіх.
Колись цей камінь розкришиться,
Проб’ється голос крізь бетон,
І тільки спогад залишиться —
Про той страшний і довгий сон.
<br>Ігор Білецький
