На покуті свічка сльозою стікає,
В порожній кімнаті — німий супокій.
А мати все кроки його виглядає,
Та не повернути синочка вже їй.
В молитві шепоче: «Пречиста Маріє,
Ти ж бачила сина Свого на хресті…
Чому ж моє серце від болю чорніє?
Чому зачиняються двері святі?»
А потім зривається крик у прокляття,
Що палить вуста, як вогонь ворогів:
«Бодай би вам, вбивці, пізнати багаття,
Що вічно горітиме в вашій душі!..
Нехай ваші ниви полином зростають,
Нехай ваші діти не знають тепла!
За кожну сльозину, що з нашого краю,
Вас доля прокляла і в пекло вела!»
Вона б’є поклони об холод підлоги,
У чорній хустині — мов згусток пітьми.
Між «Боже, помилуй» і «кари для нього»
Згорають останні надії псалми.
А зболені очі — мов висохлі ріки,
Лиш вітер у полі колише траву…
Син спить під хрестом — молодий і навіки,
А матері нести ще долю тяжку…
10 травня 2026 р.
