Не віриться, що знову уже осінь,
Та холодом тривожать уже ночі.
А ти приносиш ласку мені й досі:
У свято і у дні прості робочі.
Не хочеться ні суму, ні зітхання,
Хоча вони, напевно, неминучі.
Так затишно, бо править скрізь кохання,
Аж дні притихли і не балакучі.
Я заховаю своє щастя в серці
І від очей, і люду гомінкого.
Хоча так бездоганна я в люстерці,
Та не потрібно більш мені нікого.
