Минає час невпинно й непомітно,
Ми тонемо в рутині сірих днів.
Вже діти виросли і стали самостійні,
Тепер своїм життям живуть вони.
В цій метушні ми не помітимо моменти,
Що діти зроблять щось в останній раз.
І лиш з роками все оте згадаєш,
На що спочатку навіть не зважав.
Не буде звуків ніжок в коридорі,
Коли прокинувшись до тебе мчить маля.
Стрибне під ковдру і обійме ніжно,
Цього уже не буде, не чекай.
Не буде криків "Мама!" або "Тато!",
Коли знайде якусь цікаву річ.
І поки кличуть – кинь усе й дивися,
До поки їм цікава з вами мить.
Не буде вже тримати вас за руку,
Крокуючи по вулиці гучній.
Долонька вислизне так тихо й не помітно,
Любов не зникла – виросли вони .
Більш не засне у тебе на колінах,
Хвилини ці пройдуть неначе сон.
Без попереджень, навіть без причини,
Бо час іде, ти не втрачай його.
Не прибіжить подмухати на ранку,
По поцілунок, що лікує все.
Тепер вони лікують свої ранки
Уже не вірять в чарівне слівце.
І більше не поділяться скарбами,
Чи то листок, а може камінець.
Прийміть з подякою цей дар простий дитячий,
Він неодмінно в пам'яті спливе .
Дитинство – це не довгий час зростання,
Воно пройде як мить – і вже нема.
І поки діти просяться на руки,
Радій: бери на руки й обіймай.
І не чекай ти вільної хвилини,
Аби погратися, побавити дитя.
Бо саме зараз ці безцінні миті,
Які з теплом ти будеш пам'ять.<br>Сергій Верещако
