Павутина

Люблю бувати на вокзалах.
Отут життя своє снує,
Як павутину у підвалах,
Звичайний мир, проста громада,
Яка дає країні ладу,
І без якої світ не є
Самодостатнім, досконалим,
Зухвалим, вдалим і повсталим,
Коли він голос подає.
Йдуть молоді і бородаті,
Тверезі йдуть, ідуть піддаті,
Веселі, злі, невинуваті…
І винуваті також є.
Я їх люблю. Не знаю навіть
За що їх можна так любить?
Яка між нами сила править,
Що серце в грудях так щемить?
Мені їх шкода? Ні, не шкода!
Мабуть, приваблює природа
Буття людського в час війни.
Як призвичаїлись вони
До цих тривог, до переїздів,
До сумом сповнених під'їздів,
До днів народжень і до смерті,
До спогадів, що ще не стерті
У кожній пам'яті живій?
І всякий, хто отут товчеться,
Себе боронить, не здається
І, може, мріє про ту мить,
Яка усіх благословить.