Подвійні стандарти – куди тут кричати?
у суд чи на площі народній.
у неї свій погляд, і цього достатньо.
думки ж мої просто як попіл….
Цей попіл німий, він не вміє горіти,
він сірим лягає на дні.
Для неї є "правда" і "право судити",
для мене – лиш присмак вини.
Вона будувала свій світ на контрастах:
де "чорне" – це вирок мені,
де "біле" – це те, що їй личить, пасує,
у власній її дивині.
Я спершу боровся, шукав аргументи,
я кликав за свідків зірки.
Та поглядом сірим, мов гострим стилетом,
вбивала вона всі думки.
Де ті терези, що розсудять нас вірно?
Де міра її правоти?
Як слово її – це остання з інстанцій,
Вершина ідей на землі.
Мій попіл проріс крізь бетон і зневіру
Тихеньким, та справжнім буттям.
Не треба ні площі, ні суду, ні крику.
Я вибрав, я лишився сам…
Макс Громов
