Тобі пишу, ми незнайомі.
"Ми" поки тільки лиш бажання.
В коханні тихім як безодні
Ховаю лист свого зізнання.
Тобі одній пишу щоранку
І з кожним подихом до завтра.
Я риму кров’ю замішавши,
Пишу уривком покаяння.
Твої долоні, пальці, коси.
Усмішка — наче привітання.
З тобою навіть не знайомі.
Моє утрачене кохання.
І знову лист, цитую фрази,
Які не зміг сказати першим.
І докір наче тонний якір
Все тягне в глибину — за межі.
Між сірих звивин-коридорів
Тону в тобі, немов уперше.
Щораз — і в кожнім “завтра” знову
Я чую твою тінь-розмову.
І збитий подих — та тримаюсь,
Твій образ в пам’яті вплавляю.
Його не стерти жодним часом —
Ні пилом літ, ні вітром з трасом.
І так, щодня — живу тобою,
В очах палає біль зізнання.
Кохання тихою журбою
Вбиває докором мовчання.
Макс Громов
