Сидиш — смієшся.
Потім — тиша.
І плач без слів
стискає скроні.
Біль не кричить —
він просто вище
Осівши тінню
на долоні.
Все проти.
Навіть крок —
як зрада.
У кожнім русі —
пізній жаль.
Колись тут дім
тримав порядок,
Тепер — ні вікон,
ні бажань.
Двері схилились.
Фарба злиплась
Над ґанком —
ніч, глуха й німа.
В душі — будинок
без обличчя.
Вогонь погас.
І тишина.<br>Макс Громов
