Потонула славота

Немає долі, немає волі
Куди не глянь — сплошна сірота
Шарпнеш двері — наглухо закриті
Ключ шукатимеш — не знайдеш
Лиш пил і дим, що легені убиває
Що душить кожний день мене
Забирає в мене силу, і славу, і волю
Що геть бери і в підлогу лягай
Та й майбутнє вже давно пропало
Ні світла, ні знаку не несе
Воно закрите, як туманом непроглядним
Куди ж дивитися?
Чи буде воля?
Чи буде слава та, що колись була у мене?
У відповідь лише мовчання
Люди є, але їх немає
Душі вже у них пусті
І не сказані страждання самі об себе стіну б’ють
Що вже вулканом з душі йде
А я все мовчу, і ходжу тихо
Листя ногами загрібаю
Знову біль, і печаль, й тоску
Все у себе заганяю
Приходжу в тишину і плачу
Бо нема ні сил, ні волі
Ні єдиної в душі наснаги
Щоби встати знову і піти
А як устану — то за мить вже ляжу знову
Бо сірота залізним кулаком затисне
Втисне так, що вичавить усе живе назовні
А життя за ноги тягне
Кричить, що треба щось робити
Але не можу я робити, бо сірота не дає мені встати
І так вже днями, місяцями
Роки вже в спину одне одного женуть
На дні я, на дні лежу і руку простягаю
Але не візьме ніхто, бо пусто
І поступово розчиняюсь в пустоті
І серце, і легені, що поверхнево уже дишуть
А життя і тягне далі
Тягне так, шо ноги скоро вирве
А як вирве — то вже пізно
І вставати, і чогось хотіти
Мої холодні очі — вони більше не живі
І страх, і жалість, і милосердя в них було
Але не переміг із них ніхто
Перемогла доля, страшна, удушна
Що зарила в землю слабих
І мене з собою підхватила
А я ще жду, і все ще вірю
Що сліпота в мені людину бачить
Очей у тої сліпоти немає, лиш знають вони жити як
Не чекай, що вони прийдуть — вони не прийдуть
І ногами сліду не залишать
Лиш посміються і ще гірше брудом всиплять
Бо хто для них я?
Ні друг, ні знайомий, ні товариш
Лиш та комаха, що без ніг лежить
І валяється усім в ногах
Знав би ти, хлопче, доля яка буде твоя
Той сміх би зник ще роки тому
Набрався волі я в кулак тоді
Але вирвала у мене доля
Відібрала, і не вертає
Як хоч до неї не тягнися
Ну де ж ти, славо моя?
Чому в одиноці ти ще плачеш?
Тут я, прийди до мене, прошу
Підніми мене з колін
І душу опови мою
Знеси весь бруд із неї
Залий водою – чистою, святою
Без жодної краплі тої болі
І винеси увесь печаль
І задави його руками
Міцно, смертно
Так, щоби як встати вже не знало
Й лежало мертвим в тишині
Закрите і незгадане ніким…

Ясир Кабанов