Не в печері звичайній, де камінь плаче росою,
А в серці громовому,де б'ються зірки об стріху,
Де час зупиняється,наче втомлений кінь,
Я розкриваю Книгу,що написана кров'ю.
Її палітурка — з шкіри дракона старішого за місяць,
Її застібки— з ікла мамонта, що в льодах заснув,
Букви на пергаменті— не чорнило їх в'яже,
А справжні блискавки,в пазурі часу впряжені.
Я читаю слова, що народжують вихор,
Кожен склад— це іскра, що падає в пітьму,
«Антаракс!Морітум! Вітає Ностра!»
Стіни світу тремтять,віддаючись у полон.
Підлога під ногами перетворюється на хмару,
Стеля розкривається,немов прозора вода,
І зоряні тварини,що спали у безодні,
Відкривають повіки,і світ їхній — біда.
Ось Змій Самоцвітний, його луски — всі кольори,
В очах його— чорні діри, де тонуть комети,
Він вигинає спину,зірвавшись із ланцюга,
Щоб слухати волю того,хто зважився цей.
«Давно не бачив я, хто б мав у грудях таку сміливість, —
Сиплеться його голос, наче каміння з гір.
—Ти хочеш влади?Ти хочеш знання вічного?
Але спочатку витримай мій погляд,смертний!»
Я не відвожу очей, хоч розум кричить від болю,
Я дивлюсь у провалля,де народжується страх.
«Не потрібна мені влада над містами і людьми!
Даруй мені розуміння музики,що грає в вітрах!»
Змій застигає. Всесвіт затримує подих.
Потім він випускає сльозу— прозору, як дзеркало,
Вона падає мені в долоні,і в ній я бачу
Таємниці галактик,що сповитої в мовчання шовк.
Я бачу, як кожна душа — це нота в симфонії,
Як кожна планета— акорд у божественному джазі,
Як навіть моя темрява,і біль, і вагання —
Лише невеликий пасаж у цій віршованій розповіді.
Змій похитав головою і зник у туманності,
Залишивши мені цю сльозу-кристал у долоні.
Я закриваю книгу, ритуал завершено.
І тепер я сама — і вірш, і співець, і закон.<br>Володько Софія Антонівна
