Мчить уперед між сотнями очей,
Рве час і простір, мов папір, невпинно,
По рейках днів, під перестук ночей,
Де кожна мить — як станція єдина.
Навколо сонця танець свій веде,
Кружляє — їй назад шляху немає.
А за вікном вагона час пливе,
У купе — сміх, а десь і плач лунає.
Їй шлях чумацький світить уночі,
А вранці сонце серце зігріває.
Ми — пасажири різні, не святі,
І кожен свій маршрут неясний має.
Гудок гуде під кроками людей,
Тримає наші сльози і провини,
І кожен слід — як сповідь без ідей,
Як тихий крик у серці України.
Прилипла, мов реп’ях, лиха війна —
П’є кров, немов вампір, життя смакує.
Земля в жаху, а у чужих руках
На неї зброя ядерна чатує.
І якщо руки кожного — це міст,
Який тримає потяг над провалом,
То світ ще має шанс піти у ріст —
І не загинути під ядерним завалом.
09 квітня 2026 р.
