Зірвати б квітку… не зірву́,
Тягнути руки не посмію
В пахучі квіти, бур'яну,
Красу ту божу не зруйную.
Колись дитиною несла́
Додому з поля, лугу квіти,
Сідав метелик де, бджола…
Цього́ із пам'яті не діти.
Любила квіти і люблю́,
Тепер по-іншому, вже мудро,
Не рву, в дарунок не беру,
Хоча й буває мені смутно.
Тим цвітом пахне вітер теж,
Й не дивно — скрізь літає,
Куди б спішив мій погляд —
все ж
На квітах завмирає.
07.04.2026.
Ганна Зубко
