Похмілля

І знову я слідкую, коли ти в мережі.
І знову я сумую, що ми десь на межі.
Навіщо ти зі мною, чому не підеш геть?
"Бо хочу так", – сказав ти з наповнених легень.
Ти ж знаєш, що ти хочеш, хіба я не права?
Ти хочеш тупу дуру, така в тебе жага?
Кохатися я вмію, природа так навчила,
Не лиш в цьому щастя, є ще одна причина.
У тому що в думках своїх я плутаюсь сама.
Хай краще буде світлою твоя перша зима,
А я якось та й буду, не вперше щось втрачати.
Така у мене доля – вірші смутні писати.<br>Анна Швець