ти колись мені сказав,
що кращої іще не мав,
що прекрасне в мені все:
запах волосся, жарти смішні і очі красиві.
та чому не показав і не сказав цього усім?
збрехав собі,
збрехав мені,
збрехав усім, кого ти знав.
правда була лиш моя,
чиста, як кришталь,
твоя ж брудна.
і не цікавило мене, скільки місяців було.
я знала, що люблю,
і не боялася сказати,
хто ти є, чому ти є.
бо правдою була покрита я,
а на тобі броня,
закляття.
правду говорити й не міг,
і чути її ти теж не хотів.
то нащо казати, нащо брехати,
як по твоїй натурі можна вбачати,
хто ти є та що ти є?
та все ж питання досі відкрито:
навіщо брехати,
навіщо казати слова такі гарні та безбарвні?<br>Аніта Артюх
