Прибій
Забутий сенс іде у тінь,
Згасає зір у височінь.
Всі шанси спалені в подіях,
Твій пункт призначення — у діях.
Оббіжить двір німа скотина,
Не зазирне і мати рідна,
Зацькує мрія заповітна —
Лиш пустка висохла, безплідна.
Остовпчать лезом всі питання:
Де сподівання? Де бажання?
Де прибій той? Де берег дальній?
Б’ють дзвонарі у дзвони поминальні.
І просять хутко: «Будуй своє, ти тут не останній».
Ідеш ти шляхом, вкрай побитим,
Між недопитим і недоситим.
Не знаєш, де прямі, а де покручені,
Де злидні люті, де пани замучені.
Хто тут святиця, хто лиш лицемір,
Хто спився вкрай, а хто зберіг свій зір.
Доходиш до прибою — край усьому.
Вдалині — світло, шлях додому.
Там дитинства дім і рідні лиця,
Там все життя твого криниця…
Прощавай, земля моя проклята,
Ти ж була мені замість брата!
Та не злюбила ти мене — убила,
Морально, наче пса, в багні затопила.
Край світу. Далі — йти нема куди.
Озирнувся: в серці — криниця крові та води.
Не втекти нікуди, бо проблеми — всюди,
Не поможуть стіни, не врятують люди.
І на зостачу — вчора, нині і в майбутньому —
Твій голос, наче клич народний, задавлять, не згадають і в дні судному.
Денис Ватра
