На берцях пил, а фліска в синім димі,
Ми в землю цю по лікті вросли в бліндажі.
Тут не до слів — ми в кожнім міліметрі,
На цій останній, випаленій межі.
Все на собі: БК, калаш, рукзак, каністра,
Бензин дотяг, щоб гув той генератор.
Але погода вмить змінилась — свистом
Вітер піднявся… Все. Завмер оператор.
Затихли «пташки». Хмара небо тисне,
При сильнім вітрі «мавік» не злетить.
І тиша ця — липка, тяжка і злісна,
Бо знаєш: ворог вилізе в цю мить.
Після дощів, немов гнилі гриби,
Вони попруть крізь мокру сіру кашу.
Але ми тут — без страху й боротьби
За кожен метр, за землю тільки нашу.
А як притисне міномет чи КАБ —
Старий підвал здригається до крові.
Земля трясеться, і стіна — мов раб,
Що гнеться під ударом на розломі.
Та ранок встане в сизому тумані,
«Пташки» не бачать — пильність на нулі.
Ми ждемо їх, втомлених і наляканих,
Що йдуть в полон по цій чужій землі.
Бо ми — вдома. В нас сила під шкірою,
В нас кожен погріб — фортеця і тил.
І тиша стає нашою вірою,
Доки за стінами в’ється цей пил.
А ось так я бачу сучасного козака
