Ранений вовк у серце,
Несе свою тишу крізь час.
Лікує він біль роками,
Ховаючи крик серед згас.
Інколи рана озветься,
Немов серед ночі гроза,
Нагадує тихо і вперто,
Що щось у душі не згаса.
Той біль — наче полум’я дике,
Що тліє під попелом днів,
І навіть коли вже не кличе,
Живе поміж спогадів снів.
Та вовк не схиляє голови,
Іде крізь холод і біль,
Бо навіть розбите серце
Ще вміє тримати свій стиль.<br>Рейвен
