Людина, що жила з пластмасовим хрестом,
Похована у пінопластовій труні.
Тіло закопане на окружній, за містом,
Насип приховано в свіжезібраному стерні.
Цвіркун співатиме йому пісні,
Поки той у коробці, з-під піци,
Лежить, чи то в комі, чи уві сні,
І наврядчи щось добре сниться.
Долею призначений його опікун
Постійно отримував опіки,
Нібито син був ворожий шпигун,
І промінював дім на копійки.
Та єдине, що зрадив за прожиті роки,
То було особисте щастя, моменти юності,
Спожиті усмішки, криві почерки,
Загублені монетами у траві,
У даремній агресії і лютості.
Ті, до кого ходив він у гості,
Чи приносив хоч дрібнішої користі?
Наразі, зариті недбало кості,
Є віддзеркаленням його совісті.
Бува, зігріва тепло від автотраси,
Зимою сніг обійме могилу ковдрою,
Чорний ґрунт відчувається білим матрацом,
Від якого прям таки тхне турботою.
Серце, що билось як тухле яйце,
Потухало із кожним ударом.
Птахи літали, утворюючи кільце —
Це є останнім й єдиним даром.
— Ворони, ей, ворони, високо, високо,
Чи кров на ваших дзьобах висохла? —
А в той час смерть вже пустила корені під шкіру,
Отримала все, тобто покіру.
І шкодував, будучи на фініші,
Лежачи у темряві, у тиші,
Що в останньому прожитому червні
Не наївся удосталь вишні.
А натомість радіють черви,
Анатомії цій свиній,
Вісцеральні жирові резерви
Реально ратують в війні.
Та тіло те, що остигло,
І речі, в яких таїтся мастило,
Горітимуть під час серпневої посухи,
Відлякуючи димом птахів.
Едуард Кощей
