Він жахливо грав на піаніно,
вибивав клавіші, ніби зуби.
Їв кожен вечір гостру мівіну,
а по святах заварював крупи.
Мав іще за собою провину,
був черствий, ніби мозолі.
Втратив близьких людей половину,
ламаючи в дощ парасолю.
Годинами, мов квасоля,
замачувався у воді
у алкоголі, в думках, в почутті,
розумів те, що воля не в його руках.
Палив цигарки марки «Верблюд»,
був із очима вівчарки,
розбитий, мов посуд, у котрий плюють
люди із різних прошарків.
Стартуючи з фільтра губами,
близько 70-ти канцерогенів
потрапляли до його іржавих легенів,
мов комунальними трубами.
Посміхався так, як голився незрячий,
спираючись тільки на пам'ять.
Дивився — ніби його тут ограблять,
та радше побили б, бо нічим він не кращій.
Нещасний Кощій, смертний.
Його також діти не любили,
хоча часом бува і кумедний.
Його кохання — ламати шифер.
Зізнання в любові звучить, мов шифр,
який він диктує потрісканими вустами,
кожну літеру м'явши, мінявши місцями.
Життя. Існування.
Жування гумки.
Жує, жує, ніби «Орбіт».
Смак вицвітає, спину горбить,
і нема порятунку.
Збирається в роті слина,
бо існування смажить кістки на петельні.
Він давиться ними, перебираючи ретельно… порожнечу.
У простреленій голові можна побачити калейдоскоп,
якщо ти достатньо сміливий.
Можна побачити плавлення воску, якщо нюхати клей до скоб у мозку.
Головне — не переступати моральних ліній.
Вкінці аптечний плюс впаде на забиту голову.
Мабуть, це буде здорово — говорю це і сміюсь.
Курці з балконів збиватимуть попіл,
що вкриватиме тіло снігом.
Похований, ніби на полюсі,
у тихому місці свіжим подихом
смерть промальовує поділ.
— Ладно, харош. Побачимося весною.
Життя нудне до жахіття.
Смерть — ще більш нудотна.
Проїхала поряд швидка.
Не за мною. Тож…
можна курити сьогодні.
Едуард Кощей
