Чуєш,
не ображаюся, просто відчуваю холод,
він залишає мене в тонусі, як тісні стіни моргу.
Чека патологоанатома чи чорного торгу.
Дякую йому за те, що є поряд,
у потязі, у ніг на росі,
удома, в порізаній ковбасі.
Кризу покаже глибина порізу.
Рубці у юному віці задають питання поліції,
відповіді лайкою на стінах в під'їзді,
вилами по воді, квітами у шприці.
В мені нема зла, спи собі спокійно,
я ковтатиму слину, мов гальку.
Лежачи на спині, мов покійник,
побачу чергову кальку в тобі.
Не пробачу.
Кілька в томаті розповість, що таке море,
розповість, що таке свобода,
і що таке вірність, для тебе повторе.
Та ти не любиш рибу… сволота.
І йдучи на зустріч, як на пікет,
з букетом троянд, ну ніби школяр,
щасливий та юний, безумний шкет,
з пивом пакет і з пачкою цигар.
І ми, стоячи на метрі квадратному,
що аж цигарками передаємо вогонь,
є на відстані рівній екватору клятому —
поряд, разом, та осторонь.
Стискаючи долоні, пальці крізь пальці,
сплітаються, мов виноград із хмілем.
Твої — холодні, мов сонце вранці.
Ковток повітря на двох поділим.
Я візьму менше.
Твій погляд — як перше проміння
після ночі і після сутінок.
Ти поряд, «рятуєш» мене від падіння
у морок моїх черепних стінок.
У морок черепних коробок…
Та це лиш ілюзія, і брехня жінок.
Морок настане скоро.
З кондиціонера віє самотністю,
що охолоджує крихкі кості.
Схоже я підкоряюся повністю,
та не буде від цього користі.
Я за мир, я за мир. З мене не вийшло би акціонера.
Казимир Малевич, малюючи «Чорний квадрат»,
ніби казав мені: «Брат, річ у тім, що у тебе — ВІЧ.
Ти ніяк не захищений, твоє серце вириватимуть, як буряк,
і перетворюватимуть на цукор.
— сука,
— добряк».
Моя губа, як фарба на полотні,
буде потріскана від табаку.
Торба тобі від тої брехні.
Скажи сука чию я тримав руку?
Які у тебе з чортом відмінності?
І ти — ніби почерк поверх сторінок відмінниці,
якого не мав я в шкільні роки.
Дивлюсь у очі, мов перетнувши митницю,
тримавши в руках фальшиві доки.
Та що я можу тобі говорити о фальші,
як вона зародились у чащі твоєї душі?
Бажаю знайти те, що ти шукала,
мінявши пса Дінго на шакала.
Стомлена вимовиш: «Бінго».
Відриваючи губи, як язик від холодного металу,
не грубо. «Чи до щирості звик?» — ти спитала.
Я вірив у щирість, як вірять у Бога,
заради спокою, без жодних доказів,
і навіть їх не просив,
бо сам сумнів — це якось убого.
Помилка.
На смітник шоколадку «Мілка».
А в мене є приємні спогади,
та їх всіх покусали гади.
Лишилося кілька годин — і отрута
ввімкне їм «Чорний квадрат».
Вимкнений телевізор.
Так буде. І я не рад.
І я не актор.
А ти?
І я мовчатиму, та не замовчуватиму,
вийду з обіймів твоїх — в обійми вітру.
Ніби солодку вату триматиму,
легку і світлу. Чи щасливі ми?
Хоча б мить, коли поряд…
Посмішки перед сном більше правди говорять
про прожитий день.
Едуард Кощей
