Тріснула чаша — і бризки розлитої ртуті
Впали на рейки, що зв’язують материки.
Ми — лише дрібка тепла серед простору люті,
Що у тривозі летить в невідомі кутки.
Нас викидало з домівок, як вибиті вікна,
Вибухом вирвало літери із сторінок,
Що спалахнули, в безмежності простору зникли,
Але лишилися стіни й замкнутий замок.
Вибухнув маку бутон — розлетілось насіння
І полетіло по сотнях сторонніх орбіт.
Нас розкидало, та тягне додому коріння,
Що мов дроти прокладає у просторі слід.
Вкриє дим вибуху зриті залізом дороги,
Стишене місто загорнеться у темноту.
Ми стали птицями у далечінях тривоги,
Що засинають, тримаючи ще висоту.
30 вересня 2026 р.
