Рої питань, ескізів з пластиліну,
Й рої блискучих результатів,
Оформлених в новенькі рамки,
Зустрілись в мавзолеї, що тріщить по швах,
Збудованому з гематиту і кров'ю
Свіжо вже намащеним з мурах.
В менеджерів, стоси прекрасних рішень що тримають,
В обличчя вписано емоцію відрази, бо смердить до сліз.
Напроти ж – люди вже бувалі,
Яким цей запах вже приївсь
І самі вельми ним прониклись.
Дивляться, немов коханці, у вічі одні від одних співзалежні
Питання левітують ефемерні: "Хто винен?", "Як запобігти?", "Що далі?"…
Одні у задумах, чи не продать старі сандалі,
А інші – чи вкласти на фасад граніт.
Чи можна якось неповороткий хитнути біомеханізм?
Навіть струсити, та лиш так уміло
Щоби не впав під натиском каменю Сізіфа,
Щоб стався корисних ідей метаболізм?
<br>MbNotPsycho
