Це не сварка.
Не імена на вітрі.
Це тінь,
яка вирішила,
що може бути вищою
за дзвін.
Місто мовчить не одразу.
Спершу воно слухає.
Бо пам’ятає:
серце не призначають,
його не ставлять тимчасово,
його не знімають
без згоди землі.
Під темним небом правильних слів
звужується коло.
Під світлом турботи
росте тінь.
Під знаком порядку
зникає вибір.
Не тому, що хтось гірший.
А тому, що хтось
не зручний.
Не з вертикалі.
Не з наказу.
Не з дозволу.
Сьогодні — одне місто.
Завтра — інше,
без імені.
Післязавтра — тиша,
яка колись
називалась голосом.
Бо коли громада віддає право,
воно не повертається само.
А коли місто мовчить —
хтось говорить замість нього.
І тоді вже не важливо,
хто стоїть вище.
Важливо —
чи б’ється серце внизу.
Бо місто — не вертикаль.
Місто — коло.
І в ньому
немає центру
без людей.
