Краплі б’ють об землю, мов зітхання,
То не злива — то чиєсь страждання…
Хтось там, у височині самотній,
Тужить за мрією неповоротньо.
Хмари нависли — мов брови з туги,
Шепоче вітер чужі недуги,
І кожна крапля — мов пульс болючий,
У серці ніч заговорить гучно.
Мовчить земля, та усе відчуває,
Як небо плаче, як серце згорає.
У кожній краплі — шматок печалі,
Що в часі й просторі слід лишає.
Чия це втрата? Чий голос згаслий
Звучить між громом, між блиском ясним?
Можливо, в небі душа страждає…
І в краплях нам ту муку посилає…
<br>Діана Герасименко
