Стоїть калинова колиска в куточку,
З десяток гойдала вона поколінь,
Коли виростали доньки й синочки,
То колихали в ній діток своїх.
Вона натрудилась, ночами не спала,
Розповідала малятам казки,
Сон із дрімотою в дім закликала,
Щоб солодко спали й здорові були.
Тепер відчуває себе сиротою
І плаче тихенько, усе скрип та скрип,
Бо прикро їй, що не потрібна нікому,
Душа калинова у неї болить.
Та не журися, калинонько-мамо,
Дітей та онуків невдячних прости.
Ти ж натомилась. напевне з роками,
Отож відпочинь, дорогенька, поспи.
2015 р.
