Душа моя у лісі спокій знайде,
де тиша між дерев мов кров пливе.
Там вітер в коси спогади вплете,
а аромат землі все зайве змиє.
Змиє те, що руками тримала,
що крізь серце мов камінь неслося.
Те, від чого тікала, тікала —
а воно в мені жило і не здалося.
Там, у гущавині, більше не сховаюсь,
не мовчатиму, як робила роками.
Я правду свою на долонях тримаю —
і віддам її не словам, а словами.
Бо життя — не гра, і ми в нім не ролі.
Це подих, що може обірватись вмить.
Я вчуся стояти на власному полі
і голос свій більше не заглушить.<br>Ольга Худан
