Цілувала ті стіни, йдучи́ до дверей,
Їх і гладила, наче дитина,
Всього́ кілька слів прощальних речей,
І подяка там, і… провина.
І пішла назавжди́ за поріг,
Залишивши чужим те, що гріло,
В різну пору, у дощ та у сніг
Веселило і… хоронило.
Огляну́лися ще від воріт,
Не махали, як за́вжди, руками,
Бо ніхто не дивився услід,
Пуста хата стояла мов камінь.
Й стало каменем серце моє,
Хто пройшов таке — зрозуміє…
Річка далі повз хату тече,
Верболозом все берег жовтіє.
31.07.2026.
Ганна Зубко
