Страшне

Людоньки, ох люди, як же важко жити!
Встрелили синочка люті вороги.
Довго нас навчали росію любити,
Хай тепер не буде тут їхньої ноги!
Милий мій синочок, це я – твоя мати,
Бач, як гірко плачу, то хоч одзовись.
Як же тебе можу в землю я ховати?
Навкруг мене люди кажуть лиш: «Кріпись!»
Як моє серденько в землю я зарию?
І нащо пішов, син, ти на ту війну?
Я мовчать не можу, вовком я завию,
Як побачу знову синову труну…
Він казав: «Матусю, хто ще окрім мене
Буде захищати весь наш рідний край?»
А тепер ось люди, горечко, ой ле-ле!
Полетів синочок аж за небокрай.
Боженько, тих гадів треба покарати,
Інші щоб синочки поряд не лягли.
Щоб не побивалась над синочком мати,
Щоб спокійно люди жити тут могли.
<br>Стас