Втопивши небо у киплячий шлам,
Залізо тисне, рве на крихти простір.
Там час крокує по живих кістках,
В госпіталях шукає вільну постіль.
Асфальт стікає в горло із канав,
Гризуть орбіту виточені пили.
В сухий бетон, закривши автоклав,
Надію ніби намертво зашили.
Намацує магнітом рвану вись,
Іржавий сонях із стального лісу.
Там нерви струмом в куль переплелись,
Задуха. Не здолати цю завісу.
Судома пише на жаркій стіні:
«Чи будемо ми всі у себе вдома,
Чи розтечемось сплавом у вогні?»
За обрієм мовчання… Невідомо…
07 серпня 2026 р.
