День у день, і вже два роки,
Хоча, напевно, збрешу – пів.
Слова не лізуть на всі боки-
Невже і справді ти так велів?
Хоча почнемо по порядку:
Весна, клени і море слів.
Чи знали всі нас після тих розходів?
Чи чули відголос тих пліток і див?
Вони відчули, що мають вуха –
Ті самі, що чули ті плітки.
Ті самі, що колись шептали
Про наші дивні кроки уві сні.
І знову золота пора настає,
Дерева жовтії стоять.
А ми все досі не сказали
Те дивне відчуття – і всі мовчать.
І все вже нам на світі натякало:
«Підіть до вівтаря ви вже».
А ми нічого ще не знали
І так зосталися — німі.
Друга зима вже завиває,
Навколо повнії сніги.
Ідемо удвох між ліхтарями
Крізь тихі вулиці й двори.
І ось, може, ти щось проявиш?
Чи, може, скажеш щось мені?
Летить біленький снігопад
І тихо стелиться в імлі.
І ось беремося за руки —
І світ раптово завмира.
Немов усе навколо стихло,
А ми удвох — лише живі…
Якушко Вікторія
