Театр нації

Тетр, комедія
Повна зала.
Запах старого дерева, поту і пилу.
Люди сидять тісно,
наче шкіра, що давно зрослася з лавами.
Вони прийшли дивитись —
на виставу,
на себе,
на війну,
яку давно вже не можуть відрізнити від реальності.
 
Обличчя сірі, брудні,
втомлені — не від праці,
а від ненависті.
Її носять,
як маску,
як прапор,
як нову мову,
яку навчили з ненависті.
 
Піднімається завіса.
Тиша.
Світло різко б’є в очі —
так, що видно пил у повітрі,
наче це душі,
що зависли між актом і смертю.
 
Виходить актор.
Сивина у скронях,
погляд упевнений,
руки — як в людини, що навчилась говорити жестами.
Він дивиться в зал,
і каже:
 
«Війна — тому що
люди розмовляли языком.»
 
Сміх.
Оплески стоячи.
Зал кипить.
Жінка в другому ряду плаче —
від гордості.
Чоловік поруч киває —
«Так, нарешті хтось сказав правду».
 
Їм добре.
Бо це театр,
а не окопи.
Бо кров — гуаш.
Бо смерть — роль.
 
Знову світло.
Виходить актриса.
Очі, як небо після повітряної тривоги —
вже без кольору.
 
«Ні, війна — бо схід проросійський!»
 
Зал вибухає.
Свист, радість, гул.
Дехто кричить:
 
«Слава!»
«Герої!»
«Бий!»
 
Мить —
і ти вже не знаєш,
де театр, а де натовп.
Де актори, а де ті,
хто підпалював міста.
 
Далі — темрява.
Світло ледь тремтить.
На сцені — новий актор.
Він у камуфляжі,
весь у червоній фарбі,
лежить,
як ті, кого знайшли під Ірпенем.
 
Тиша.
А потім — голоси із залу:
 
«Його туди не посилали!»
«На одного контуженого менше!»
«Так йому й треба,
бо розмовляв языком!»
 
Зал сміється.
Хтось аплодує стоячи.
Хтось знімає на телефон —
щоб викласти сторіз.
Бо це ж артист,
а не людина.
 
Тільки за кулісами хтось шепоче:
«Цей хлопець справді служив…»
Але звук глушить оркестр оплесків.
 
Завіса падає.
Тиша густа, як дим.
На мить здається,
що глядачі втомились,
що ось-ось заплачуть,
але — ні.
Вони лише міняють тему в чаті.
 
І тоді знову — рух.
Завіса піднімається.
 
На сцені стоїть він.
Новий актор.
Йому двадцять п’ять.
Але обличчя — мов карта втрат.
Сивий,
ніби вийшов із руїн Бахмута.
 
Він мовчить.
Довго.
Дуже довго.
 
Погляди глядачів ріжуть його,
як куля,
що летить повільно.
 
Хтось шепоче:
 
«Що він там забув?»
 
І хтось кидає голосно:
 
«Ганьба!»
 
А він говорить.
Голос ламається,
як гілка на фронтовій землі:
 
«Народ один…
війна — одна…
але, здається,
вже не один.
 
Ви, хто в залі —
аплодували.
І вірили.
І вірите далі.
 
Ви купуєте білети
на смерть,
на зраду,
на ненависть,
і потім — стоячи —
аплодуєте.
 
Друзі — в землі.
Мати не спить —
чекає.
Дитина мовчить —
бо тата нема.
 
А ви все ще кричите
«Слава!»
не розуміючи,
що ця слава пахне
димом і гниллю.
 
Ви аплодуєте міфам,
не людям.
 
Ви аплодуєте тим,
хто навчив вас ділити
те, що було цілим.
 
Вибачте.
Ми більше не один народ.
Ми не одна країна.
Ми — актори,
що переплутали ролі.
 
Ми пограли.
Нас убив не ворог.
Нас убили ми самі.
 
Я — вбитий.
Не кулею.
Байдужістю.»
 
Тиша.
Порожнеча.
Тільки тріск лампи нагорі —
ніби хтось ще дихає.
 
Глядачі мовчать.
Хтось сміється — нервово.
Хтось виходить.
Хтось кричить з темряви:
 
«Ганьба!»
 
Він стоїть.
Схиляє голову.
І йде.
Йде повільно,
як йдуть тіні з Маріуполя.
 
На сцені — нічого.
Лише пил,
і його слова,
що зависли у повітрі,
мов дим після удару:
 
«Ми програли.
Ми померли.
 
І навіть смерть
— не фінал,
бо театр триває.»<br>Dmytro