Тиша, що рве на шмаття

Та зараз вже холодно —
і я не про зиму за вікном.
Я про людей,
які колись гріли,
а тепер проходять повз,
наче ми ніколи
не торкались словами.
Колись телефон тремтів у долонях,
світився іменем,
яке було важливіше за сон.
Кожне повідомлення —
як доказ, що я комусь потрібна.
А тепер — тиша.
Не спокійна,
а така, що ламає зсередини.
Тиша, яка важить більше,
ніж будь-які слова.
Я відкриваю чат
і ловлю себе на думці,
що чекаю не текст —
а повернення людини,
якою він був раніше.
Холодно не тому, що зима.
Холодно, бо ті,
хто обіцяв залишитись,
пішли мовчки.
І найгірше —
вони навіть не забрали
моє очікування.<br>Івасюк Анастасія