Ти не дивись здивовано, дитино,
На ту людину, що з хлібиною в руках,
Струсивши землю, підніма окраєць
З молитвою й цілунком на вустах.
Ти не дивись здивовано, дитино,
Вона ще пам’ятає ті часи:
Як лютий ворог навіть в немовляти,
Останні крихти видирав з руки.
Ти не дивись здивовано, дитино,
Її історія ще втоптана в життя.
Ти розпитай-но краще, як було це,
Щоб не пішло усе у небуття…
Ти не дивись здивовано, дитино,
Сліди історії для себе закарбуй.
І хліб, що впав, освячений роками,
Ти в пам’ять про минуле поцілуй.<br>Оксана Лободяк
