Тій,що ситається між рядків….

По венах ночі біг розбитий лід,
і місто жерло тишу, мов уламки.
Хтось ніс в долонях кволий теплий слід
крізь темні сходи, сирість і світанки.
Ніхто не знав, як пахне ця межа,
де серце вчиться падати без звуку.
Та раптом крізь обвуглені дощі
чиясь весна схопила за зап’ястя руку.
І не було ні дотику, ні стін,
лише слова — живі й напівпрозорі.
Вони росли між тріщинами зим,
немов вогні на потонілім морі.
Хтось тихо шив розірвану пітьму
тонкими нитками чужого болю.
І навіть ангел з ранами крил
учив не смерть носити за собою.
Тепер під шкірою живе гроза,
в чорнилі сплять недоспані дороги.
І тільки дата світиться, мов шрам,
який колись залишили для Бога.
<br>Ольга Худан