Україно!

О, Україно! Люба ненько,
Скажи чому ти так тихенько,
Схиляєш голову в журбі.
Невже не можеш ти піднятись,
З колін нарешті і піти?
Піти туди, де чисті гори,
Сади, луги, поля, степи.
Де пісня лине в ріднім краю,
І синя річка протікає.
Співучі діти, сміх і радість,
Лунає дзвінко завжди тут.
Усі привітні й щирі люди,
Заходять в гості й добра ждуть.
Я так люблю тебе кохана
За те, що ти така багряна,
Чарівна, ніжна, золота.
Я прожила ще мало років,
Та я пізнала вже тебе.
Проте не знала що ти рідна
Опустиш голову в журбі.
І ще раз впадеш на коліна,
Попросиш в Бога ти собі.
Ще сили, захисту й терпіння,
Щоб він зберіг твоїх синів.
Але ти знай моя кохана,
Що віра завжди у мені.
Я до останнього чекаю,
Я знаю буде добре все.
Ми молимось і ждемо миру,
Бо знаєм, що наступить він.
І підіймешся ти з руїни,
Все буде добре, просто вір.<br>Ірина Мякота