Фігня

я падаю – і знов встаю
злий на все.
хочу кричати , трощити,
розірвати повітря руками-
та раптом зупиняє думка; чому?
Я падаю назад у правду,
у тінь , що ходить поруч,
посміхається тихо , ніби знає
куди веде моя втома.
Прирва болю тягнеться вниз,
нескінченна і глуха,
і серце бється , мов останній вогник
у кімнаті без світла.
Хочу стабільності.
Хочу тиші.
Хочу знайти дорогу,
де є крок – і є сенс крокувати.
А поки що…
я просто стою,
тому що здався не світу –
а бурі всередині
і це добре
Бо інколи треба впасти,
щоб таки навчитися
вставати не криком,
а собою
Пан Оді