Нехай замовкнуть тисячі думок,
І час застигне в крапці, як у коді.
Я зроблю цей останній, чесний крок,
Наперекір логічній цій природі.
А поки що — за вікнами весна,
І дні ідуть, мов коди невідомі.
Я п’ю цей келих терпкості до дна,
Шукаючи притулку в кожнім домі.
Нехай ця стрічка часу не пряма,
І горизонт туманами заслало —
Я знаю: марних зустрічей нема,
Буває лиш, що серцю їх замало.
Нехай в архівах пам’яті і слів
Застигнуть ці розгублені хвилини —
Я серед сотні інших голосів
Почую ваш. І світ тоді спочине.
Віка Федорич
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
