Ця весна не схожа на минулі весни,
вона не тішить цвітінням і теплом не гріє,
вона проваллям дихає, летить у бездну,
вбиває темпами своїми, знищує надію.
Повітря не вдихається з такою насолодою,
У сховищах сидить печаль і роздратованість,
весна ще не була такою підлою й холодною,
це перша з весен, що вуста твої до ран не заціловані.
Здається, все минутися повинно, й так минається,
час – лікар за природою, зі стажем віковічним,
та тільки присмак недовіри десь в повітрі залишається,
і у куточках пам’яті чутливий нерв здригається панічно.
<br>Ігор Мартинюк
